Приклад:

Парламентські вибори мають переможців і переможених. Більшість формує новий уряд, меншість – опозицію. Колишній уряд повинен піти у відставку, і новий уряд, що має нові політичні погляди, змінює його.

Правила чіткі і зрозумілі. Але виборча система буде працювати лише у випадку, коли ми впевнені, що переможені та меншість готові прийняти результати виборів. Інакше вибори можуть перетворитися на серйозний конфлікт, що розірве країну. У цьому випадку консолідація суспільства неможлива.

Виборча кампанія дає партіям можливість донести свої ідеї громадянам. Але що трапляється, якщо партії – учасниці політичних перегонів сприяють расизму, фундаменталізму або антидемократії?

Щоб вибори функціонували, як один з найголовніших шляхів участі громадян у демократичному процесі прийняття рішень, суспільству, вочевидь, потрібно щось більше, ніж рамки законів, які регулюють систему виборів.

Приклад показує, що демократія однаково залежить від системи правил і від ставлення громадян до демократичних засад. Вони мають розуміти і сприймати систему та відчувати відповідальність за її стабільність. Партії повинні ставитись одна до одної, як суперники, а не як вороги. Лише в цьому випадку демократія проявляється, як система, в якій зміна уряду можлива без зміни державного устрою.

Демократія – це система інститутів, складовими якої є загальні вибори і представництво в парламенті, контроль над владою через принципи взаємозалежності законодавчої, виконавчої та судової влади. Деякі конституції передбачають пряму участь у виборах через референдуми або конституційний суд. Демократія – це сцена, а громадяни – актори. Говорячи буквально, громадяни мають бути готові і здатні грати свої ролі, і вони повинні ототожнювати свої інтереси з демократичним державним устроєм.

Демократія – система інститутів, що мають міцну політичну культуру. Ця система може встановити рамки такої культури, але не може створити її або гарантувати стабільність. Той же принцип працює по відношенню до автократичних урядів. Автократ також залежить від відповідної політичної культури, що базується швидше на політично покірних суб’єктах, ніж на активних і відданих ідеї.