2 – Робочий файл 2: Чому дошки та крейди недостатньо, або “навчено ≠ вивчено” та “вивчено ≠ застосовано у реальному житті”

Учителі, які пройшли підготовку за традиційною методикою навчання, як правило, переоцінюють вплив усної форми викладання на учнів – “навчено ≠ вивчено”. Ця точка зору особливо поширена в середній школі, де вчителі стикаються з навчальними планами, що містять великий об’єм складного матеріалу. Тому вони вважають найкращим та дієвим способом лекції за темою – вчитель розказує, учні слухають. І в даному випадку вчитель історії, можливо, подумає: “Ну ось, я прочитав лекцію, та й закінчив з учнями вивчати ХХ століття”.

Але чи вчаться учні, слухаючи лекції? Та чи всі вони вивчили те, чого хотів їх навчити учитель?

“Навчено ≠ вивчено”

З конструктивістської точки зору, відповіді на ці питання немає. “Навчено – не означає вивчено”. Навчання – процес індивідуальний. Учні конструюють власну систему знань. Вони пов’язують те, що вже знають і розуміють, з новою інформацією, використовуючи поняття, створюючи ідеї, оцінюючи через свій досвід тощо. Учні шукають смисл і логіку в тому, що вивчають, визначають, що є актуальним і вартим запам’ятовування, а що може бути забутим.

А також вони роблять помилки.

Учителі, котрі читають лекцію перед аудиторією з тридцяти осіб, повинні пам’ятати: у свідомості учнів народжується тридцять різних варіантів лекції, що вони інтегрують у власну систему понять, яку Джером Брунер назвав когнітивною.

Але навчання – це не лише створення системи понять, але і деконструкція помилок. Молодші учні, наприклад, можуть вважати, що ніч приходить, тому що сідає сонце, оскільки вони це спостерігають. Звичайно, вчителі діють правильно, намагаючись виправити таку точку зору учня. Це важкий і інколи неприємний процес коригування. Тому лекція вчителя є просто новою інформацією для одного учня, в той саме час, коли інший розуміє свою помилку, яка потребує виправлення.

З конструктивістської точки зору, ми повинні бути готовими до того, що помилки у сприйнятті та розумінні інформації є правилом, а не виключенням і не лише у свідомості наших учнів, але й у нашій власній.

Трансформація нашої когнітивної структури – процес складніший, ніж просто заміна “старого знання” “новим”, яке здійснює вчитель на уроці. Передусім, це – процес, що продовжується протягом довгого періоду часу, в якому суперечливі ідеї й поняття конкурують між собою, і учні самі, а не вчитель виправляють помилки.

“Вивчено ≠ застосовано у реальному житті”

Учителі, які намагаються виправити помилки учнів, приходять до висновку: недостатньо “говорити їм, що правильно, а що ні”. У навчальному процесі вчителі стикаються з проблемами, а саме:

• учні “не слухають”. Як слід діяти вчителеві у випадку, коли учні не змінюють власних неправильних уявлень навіть після того, як їм були викладені правильні факти, поняття тощо?
• “учні вчаться подібно до папуг”. Як можна вирішити проблему того, що шкільні знання співіснують поруч зі сферою наївного мислення – учні не пов’язують свій щоденний досвід із логікою, мисленням та власною точкою зору, що призводить до неправильної інформації? Вони заучують предметні знання лише для іспитів “подібно до папуг”, а потім все забувають.

Кожен учитель має досвід таких проблем. Аби подолати їх, недостатньо навіть застосувати принципи конструктивістського навчання. Учні повинні щось робити з тим, чому вони навчились – мають застосувати набуте практично. Для вчителя таке завдання передбачає наступні дії:

• жодного уроку без подальшого завдання;
• уважно вислуховувати учнів, їх відповіді або презентації, щоб оцінити навчальні досягнення;
• зробити учнів відповідальними за власний розвиток, наприклад, давати завдання, що передбачають самостійне опрацювання;
• прислуховуватись до аналізу та самоаналізу учнів: Що я вважаю особливо важливим, так тільки це… Я вчуся найкраще, коли …

Завдання вчителя – забезпечити адекватні можливості для навчання учнів, їхньої роботи та спілкування з іншими учнями. Конструктивістське навчання, у тому числі деконструкція, завдання, направлені на подальше застосування на практиці, потребують часу. Тому вчитель – можливо, разом із учнями – повинен вирішити, на які теми варто витрачати час. Тобто діяти за принципом “Нехай менше, та краще”.